06/02/2025
Мерефа у часи лихоліття
Презентація книги мереф’янського поета і прозаїка Олександра Підкопая
Творча зустріч у Територіальному центрі надання соціальних послуг Слобідського району м. Харкова
Любов до рідного краю, де пройшли босоноге дитинство, юність, любов до природи, з якою пов’язане все життя, цікаві історії земляків завжди були головними джерелами натхнення для мереф’янського поета та прозаїка Олександра Підкопая. Непосидючий і невгамовний, він, як і належить творчій людині, постійно перебуває у пошуку нових тем і сюжетів.
На зустрічі, яка відбулася 6 лютого у Територіальному центрі надання соціальних послуг Слобідського району, пан Олександр презентував свою книгу «Мерефа у часи лихоліття», нещодавно надруковану в Харкові. Головною темою книги стала історія Мерефи та її жителів, що охоплює період від 30-х років минулого століття і до нашого часу. Книга складається з трьох повістей, у яких автор висвітлив життєвий шлях багатьох своїх знаменитих земляків, а їх було чимало, і доля кожного з них — захоплива й сумна, а іноді й трагічна.
У повісті «У вирі життя» змальовано образ героїчної дівчини Віри Завгородньої, якій судилося жити у часи Голодомору 1932–33 років. Цікавою є повість «Від долі не втечеш», що присвячена незабутньому Костянтину Шаші, народному артисту України.
Та особливо вразила слухачів повість про літераторів. Адже мало хто знав, що відомі письменники Аркадій Любченко, Микола Куліш і Микола Хвильовий були організаторами драматичного колективу на скляному заводі в Мерефі. Олександр Підкопай створив повість про цю маловідому подію з промовистою назвою «У часи лихоліття». Зі спогадів своєї землячки, яка працювала на скляному заводі у Мерефі майже все життя — понад 50 років, автор дізнався про драматичний гурток, який організували літератори.
А то і справді були часи лихоліття. Замість української п’єси «Ой не ходи, Грицю», яка користувалася великим успіхом у глядачів, радянські чиновники змусили ставити «Диктатуру» Івана Микитенка, де йдеться про те, як поставити селян на правильний шлях соціалізму. До речі, остання проходила з не меншим успіхом, бо постановники її переінакшили. Та місцевій владі й це не сподобалося… А потім вистави взагалі заборонили, бо, мовляв, своїми постановками театрали-фахівці відривають людей від думок про виробництво. На цьому й скінчилася театральна діяльність письменників.
Після цього Аркадій Любченко і Микола Хвильовий вирушили у подорож Україною, яка додала ще більше болю і виснаження. Зупинена владою українізація, голод 1933 року настільки вразили Хвильового, що на знак протесту проти репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в будинку «Слово» у власному кабінеті він покінчив життя самогубством…
Саме тут, у будинку «Слово», у період із 1933 до 1938 року були репресовані понад сімдесят мешканців-літераторів, одинадцять із яких було розстріляно в урочищі Сандармох. Не оминула трагічна доля і працівників скляного заводу. Було затримано майже всю нічну зміну, як польських шпигунів. І лише декому з них вдалося вирватися із міцних пазурів ДПУ–НКВС.
Як зазначив Олександр Підкопай, минуло майже сто років, а пророчі слова Хвильового актуальні й донині: «…Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не тільки селянина, але й робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру…»
Деякий час присутні не могли оговтатися від вражень, бо кожен згадав про своїх рідних, яких спіткала така сама доля, як і героїв книги… Кожному захотілося поділитися своїми спогадами й про трагічні події, і про своє дитинство.
Це була надзвичайно тепла, камерна зустріч, які так люблять люди старшого покоління. Зустріч завершилася автограф-сесією та спільним фото на пам’ять. Учасники сердечно подякували організаторам та автору книги за незабутні враження.