26/02/2026
Літературна зустріч «Нехай мої струни лунають…»
В Новобаварському терцентрі
25 лютого виповнилося 155 років від дня народження Лесі Українки. Є постаті, що належать не лише історії чи літературі, а самому серцю народному. Серед них — велика українська поетеса Леся Українка. Її слово — сильне, як криця, і водночас ніжне, як струна бандури. Воно народжене любов’ю до України, мужністю і дивовижною вірою в життя…
Уже самим своїм літературним ім’ям вона заявила світові до якого народу належить. Народ України — поневолений, пограбований, але нескорений. Обравши це ім’я, поетеса наперед накреслила свій майбутній шлях як у житті, так і в літературі.
26 лютого в Новобаварському терцентрі міста Харкова відбулася літературна зустріч «Нехай мої струни лунають…», присвячена 155-річчю від дня народження Лесі Українки, яку організувала та провела Олександра Крутас, бібліотекарка нашої книгозбірні, постійна гостя терцентру.
Це була щира розмова про жінку, слово якої й сьогодні звучить сильно, мужньо й надзвичайно ніжно. Ми поговорили про дитинство Лесі, її творчу родину, сповнену любові до українського слова. Особливу увагу приділили матері Лесі Українки — Олені Пчілці, письменниці й громадській діячці. Саме в родинному колі формувався той духовний світ, який згодом подарував Україні й усьому світу поетесу великої сили духу.
Учасники зустрічі переглянули змістовний відеофільм про життя і творчість мисткині. Та особливе враження на присутніх справив запис її знаменитого вірша «Слово, чому ти не тверда криця…» — сильного, пристрасного, сповненого духовної сили.
Після перегляду та прослуховування поезій ми звернулися до книг. Гості терцентру ознайомилися з літературою про життя і творчість Лесі Українки, пригадали улюблені вірші поетеси з її першої збірки «На крилах пісень», а також згадали ніжні, але сумні вірші, написані під час загострення хвороби — «Все, все покинуть, до тебе полинуть…», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…».
А далі, як це зазвичай буває на наших зустрічах, розмова продовжилася в невимушеній атмосфері — за склянкою смачного чаю. Говорили про поезію, життя, силу духу.
Відвідувачі терцентру — люди уважні, вдумливі, активні — багато читають, цікавляться літературою, не втрачають жаги до знань і не здаються перед труднощами. І в цьому вони схожі на Лесю Українку — жінку сильну, світлу, незламну.
І коли зустріч добігла кінця, здавалося, що десь поруч, між книжковими сторінками, між тихими словами розмови й теплим ароматом чаю, звучить тонка, але сильна струна — струна поезії, мужності, любові до життя.
Так лунають слова Лесі Українки у вірші «Слово, чому ти не тверда криця…» — тихо, але впевнено, з надією й оптимізмом:
«Слово, моя ти єдина зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів…»
Так і є: слово Лесі Українки не замовкає. Воно живе в наших думках, у наших серцях і в нашій пам’яті. І поки ми читаємо ці рядки, поки вслухаємося в їхню силу і мужність — її пісня лунатиме знову і знову.