Український історик, культуролог, пам’яткознавець, документознавець, архівознавець, музеєзнавець, етнограф, краєзнавець, педагог вищої школи. Закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди за спеціальністю «Українська мова і література та історія» (1998 р.). Кандидат історичних наук, дійсний член Харківського історико-філологічного товариства. Автор численних наукових публікацій, присвячених невідомим та маловідомим сторінкам культурної історії Харкова, Слобожанщини, тема дисертації – «Розвиток пам’яткознавства на Харківщині у XIX – на початку ХХ століття» (захищена 2007 р.). Укладач коментарів до історичних документальних пам’яток України у наукових виданнях. Доцент кафедри культурології Харківської державної академії культури, бібліотекар 1-ї категорії науково-дослідного відділу документознавства, колекцій рідкісних видань і рукописів ХДНБ імені В. Г. Короленка. На професійному рівні займався карате, будучи членом Всеукраїнської федерації.

Його на все вистачало – не вистачило життя. За кілька днів до рашистської навали Валерій Романовський висловив бажання повністю зосередитися на роботі у ХДНБ. Він досліджував та формував архівні фонди діячів української культури, складав електронні архівні описи, є автором статті про історика і співробітника Харківської громадської бібліотеки Володимира Савву, що опублікована у «Бібліотечній енциклопедії Харківщини». Серед його дослідницьких здобутків останніх років праці з історії української середньої та вищої освіти початку ХХ ст. Про його найвищий професійний рівень як архівознавця і документознавця свідчить нещодавня праця «Рукопис статуту товариства «Музей Слобожанщини» (Харків, осінь 1917 року)», надрукована у збірнику 26-х Сумцовських читань 2020 р. Він планував дослідити й опублікувати варіанти народних пісень у записах XIX століття і унікальні свідоцтва про Голодомор, що зберігаються в фондах ХДНБ. Не судилося. Нащадки тих, хто створював той Голодомор, знову прийшли на нашу землю. І Валерій Романовський пішов її захищати – як і тоді, у 2014-му.

Ще один, невід’ємний вимір його життя. 2014 р. добровольцем пішов у Збройні Сили України, учасник АТО, член Координаційної ради ветеранів АТО,  25 лютого 2022 року він знову пішов на фронт, вступивши до лав Сил територіальної оборони, казав, що це теж його робота – захищати рідну Україну, свою малу батьківщину – Харківщину. Людина науки, автор спеціальних статей з пам’яткоохоронних питань, видатний дослідник і захисник нашої культури, її духовних і матеріальних скарбів, тепер він знову захищав їх з кулеметом, рятуючи людей. Старший солдат, старший стрілець-кулеметник, позивний «Козак». Це вище за наукові звання і посади, дорожче за докторський ступінь, коли йде війна. А військові побратими стали ще однією його родиною. На щастя, збереглися фото і відео, де він в колі цих мужніх, справжніх людей.

Однак і на фронті він залишався науковцем-дослідником, безпосередньо в окопі, навколо якого вже з’явилося чимало воронок, підготував доповідь, з якою дистанційно виступив 17 червня 2022 року на науково-практичній конференції «Традиційна культура в умовах глобалізації: виклики війни», тема – «Хатні обереги українського села на Чугуївщині в зоні зіткнення Сил оборони України з москалями (2022 р.)». Це був останній виступ Валерія Романовського.

Відійшов у засвіти на 47 році, після важких поранень наприкінці серпня і майже п’яти місяців боротьби лікарів за його життя. Він сам боровся, здавалося, вже повертається до нас, відкрилися очі, Валерій уважно слухав записи українських віршів, написаних у найгарячіші місяці минулого року, де були слова твердої впевненості в нашій Перемозі. Під час таких сеансів «патріотичної терапії» у нього нормалізувався тиск, він хвилювався, намагався щось сказати, але не виходило – тільки ворушив губами. Йому встигли розповісти про успішну харківську операцію та звільнення Херсону.

Валерій Романовський похований з військовими почестями на Алеї Героїв 18-го кладовища м. Харкова 20 січня 2022 року.